ОСНОВНА ЧАСТИНА. Розділ 2

Діти за батьків (НЕ) відповідають

Ніколи не працював у колгоспі і син Харлампія Іван. Його у 1946 році примусово посилають на відбудову зруйнованих шахт Донбасу.  
«Перед від’їздом батько мав отримати паспорт. Він вирішив взяти дівоче прізвище матері – Бондаренко, адже батька все ще вважали «ворогом народу». Всі члени сім’ї Харлампія постійно зазнавали принижень, переслідувань, відчували до себе недовіру і зневагу з боку місцевої влади та окремих односельців, тяжко переживали несправедливість.» - згадує дочка (СПОГАДИ про подружжя Шиндель  Марію Костянтинівну  та Харлампія Семеновича, записані онукою Петрівною Галиною Іванівною, жителькою с. Роботівка Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської обл. (берез., 2019 р.)

На Донбасі Іван пішов навчатись у ФЗУ. (Фото 3) Працював електромонтером. Внаслідок аварії на виробництві він отримав тяжку травму. Після тривалого лікування повернувся додому інвалідом ІІ групи. Марія тяжко переживала хворобу сина, як могла, лікувала його. З часом чоловік зміцнів, одружився, однак до колгоспу так і не вступив, перебивався підробітками, займався веденням підсобного господарства.(СПОГАДИ про подружжя Шиндель  Марію Костянтинівну  та Харлампія Семеновича, записані онукою Петрівною Галиною Іванівною, жителькою с. Роботівка Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської обл. (берез., 2019 р.)

За одною бідою прийшла інша. Якось дружина дорікнула йому, що не працює у місцевому господарстві, як усі чоловіки. Іван Харлантійович зірвався, він кричав так, що чули й сусіди про те, як йому важко було рости без батька, про свою травму, якої могло не бути, якби був живий батько, про те що життя його могло скластися зовсім по іншому, якби не ця ненависна йому влада. Загалом про нього згадували усі, хто його знав,  як про людину тиху, незлостиву. Цей крик душі люди не забули. Коли в 1974 році хтось вночі облив мазутом ще новенький на той час пам’ятник Леніну у селі та ще й написав у центрі села на трубах зрошення лайку на його адресу, сумнівів майже ні в кого з односельців не було, чиїх рук це справа.

Та ані обшук, ані допити нічого не дали. Слідство зайшло в тупик. Справу закрили. Івана не засудили за браком доказів, а відправили на лікування до психіатричної лікарні. Пісня нетривалого обстеження чоловік до свого села вже не повернувся, оселився у місті, влаштувався на роботу. Лише зрідка відвідував стареньку матір та дочку.  Йому несила було далі терпіти образи і знущання односельців.

Більшість односельців навіть зараз вважають його щонайменше дивним та причетним до інциденту з пам’ятником Леніна. Мало хто з мешканців села тоді спромігся на підтримку  сім’ї «ворога народу». Клеймо трималось міцно.

Спілкуючись з односельцями, нам вдалось почути й інші версії щодо наруги над пам’ятником. Дехто з людей впевнений, що насправді це зробив інший односелець, місцевий майстер-умілець і краєзнавець Диба Т.Г., перший дослідник історії Голодомору у селі, ініціатор та автор спорудження одного з перших на території Кременчуцького району пам’ятного знаку жертвам Голодомору.  Однак нам це здається малоімовірним, бо ця людина відома своєю релігійністю. Він мріяв відродити зруйновану у 30-ті роки місцеву церкву і ніколи взагалі не вживав лайливих слів.(Фото 4) Інші припускали, що це зробили заради розваги "на спір" місцеві парубки. Але і в цьому випадку правду було б складно приховати.

Таким чином питання про те, хто вчинив розправу над пам’ятником Леніну в селі залишається остаточно не з’ясованим. Проте сам факт наруги спростовує поширену думку про те, що протистояння між владою і мешканцями села в роки «застою» не мало проявів, за винятком нечисельних представників дисидентського руху.  

Дві доньки Харлантія за наполяганням матері таж залишили село. Вони виїхали до міста Дніпродзержинськ (Кам’янське) на навчання. Там обидві закінчили вечірню школу, здобули професію у хіміко-технологічному технікумі, влаштувались лаборантами на хімічні заводи.

Отже спротив селян владі у цей період виявлявся масовим залишенням села, зміною прізвища членами родини "ворога народу", а також окремими протестними акціями, які залишили помітний слід у свідомості людей та непокоїли саму владу. Діти репресованих часто зазнавали зневажливого ставлення з боку односельців та безпідставних звинувачень з боку влади й правоохоронних органів влади. Навіть не маючи законних підстав для покарання, влада застосовувала примусове лікування у психіатричних лікарнях, як засіб тиску на «неблагонадійних» з профілактичною метою і з метою залякування.