ОСНОВНА ЧАСТИНА. Розділ 1

Харлампій і Марія. Вірність крізь роки.

Початок дослідженню поклали спогади про Шинделя Харлампія Семеновича (Фото 1) та його дружину Шиндель (Бондаренко) Марію Костянтинівну (Фото2), записані зі слів рідних їхньою онукою Петрівною Галиною Іванівною. За її словами це була дружна, заможна й працьовита сім’я. Відомо, що до 1932 року вони з трьома малолітніми дітьми проживали у великому будинку на маленькому козацькому хуторі Шинделі поблизу села Пришиб. Навколо були десятки таких хуторів, назви яких відображені у прізвищах місцевих жителів – Богомази, Макаренки, Підусти, Лавриківка, Диби (Карта 1. Карта 2). Більшість цих хуторів були знесені у 60-ті роки ХХ століття у зв’язку з будівництвом Полтавського ГЗК. Їх мешканці здебільшого переселились до села Пришиб, навколишніх сіл, виїхали до новозбудованого міста Комсомольськ (з 2016 року - Горішні Плавні).

Козацьке походження поселень вочевидь позначилось на волелюбному характері їх мешканців. В роки колективізації вони здебільшого активно опирались діям влади.

«Неможливо уявити будь-який історичний процес, ігноруючи його соціально-економічні чинники – настрої, уявлення, почуття, погляди, прагнення людей. Важко зрозуміти епоху, оперуючи лише фактами, важливо наповнити її героями, відновити їх думки і дії, і тоді історія зазвучить, а її персонажі заговорять, доносячи сучасникам неповторний дух епохи…» - пише Ганна Капустян, професор історії з Кременчука (Капустян Г.Т.  Дві правди, або українське село в двадцяті роки двадцятого століття. - Кременчук, 2003. - с.93)

Про почуття та настрої місцевих селян свідчить  історія одного з них – Харлампія Шинделя. Після служби у РСЧА він повертається додому сповнений бажання працювати на своїй землі. Одружився. Одне за одним народжуються в молодій сім’ї діти – старший син Іван (1928 р.н.), доньки Марія (1929 р.н.) та Євдокія (1930 р.н.) В роки непу саме з’явилась така можливість. «Жили у достатку: велика хата з дахом, критим залізом, 2 га землі, пара коней, корова, вівці, птиця. Від ранньої пори до пізньої ночі тяжко працювали у власному господарстві, найманих працівників не мали.» - свідчить у спогадах Петрівна Г.І.

Харлампій відчув себе справжнім господарем. Тож від самого початку він рішуче відкидав будь-які пропозиції місцевої влади вступити до колгоспу, хоч і не міг не знати на яку небезпеку наражає себе й родину.

Поміж 57 імен репресованих односельців у Національному банку даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні найбільша кількість селян-одноосібників, майже всі вони зазнали репресій у 1929-1930 рр. (Діаграма 1. Діаграма 2.)
1929 рік Сталін назвав роком «великого перелому», почалась примусова колективізація. За даними В. Ревегука станом на 20 листопада 1930 р. лише у Кременчуцькому районі створили 7 «куркульських виселків», де проживали 185 сімей. Такі виселки створювали майже в усіх районах Полтавщини та інших областей (Ревегук В.Я. Полтавщина. Протибільшовицький Рух опору 20-30-х років ХХ століття: Нариси історії. - Полтава: Полтавський літератор, 2016. – с.215)

За звинуваченнями у «куркульському бандитизмі», антирадянській агітації  селяни, які чинили спротив колективізації отримували вироки від заслання на 3, 5, 8 років «у Північний край» та позбавлення волі на 5-10 років до розстрілу й конфіскації майна (Інтернет-проект "Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні")

Ще від початку 20-х років Кременчуцький повіт був охоплений повстанським рухом. «Про неприйняття селянами більшовицького режиму відверто говорилося  в одному з повідомлень Кременчуцького політвиконкому: «Відношення селян до радянської влади  у зв’язку з проведенням розкладки і мобілізації явно вороже» … У Келебердинській волості повстанський загін нараховував 150 селян, у Кобелячківській – 300» (Ревегук В.Я. Селянство Полтавщини в добу Української революції 1917-1921 рр. - Полтава: ПП Шевченко Р.В., 2014. -  с.266)

Містечко Келеберда і село Кобелячок  сусідні з селом Пришиб. До того ж на Полтавщині у 1920-х рр. розповсюджувалась листівка одного з повстанських загонів із закликом до збройного опору, яка не втратила своєї актуальності і у 1930 р. і яку могли прочитати місцеві селяни : «Громадяни України! Бідний український люде, до тебе підкрадаються твої віковічні вороги – москалі…  Під великим  червоним прапором волі і братерства на Україну сунуть розбещені московські орди військових розбишак, які знущаються над нашим селянином, які грабують його майно, які забирають у нього весь його пожиток – хліб.» (Ревегук В.Я. Полтавщина в огні української революції (1917-1921 рр.) - Полтава: Полтавський літератор, 2016. - с.388-389)

Репресивні заходи влади, що мали на меті придушити опір і залякати населення, лише посилювали протестні настрої серед селян. «Радянські органи держбезпеки, здійснюючи функції політичного контролю, змушені констатувати факти насилля й беззаконня на селі… А в Кременчуцькій губернії серед селян викликають незадоволення продзагони, з боку яких мали випадки побиття, вимагання і тероризування населення». (Капустян Г. "Інформаційні матеріали ВЧК-ГПУ як історичне джерело з вивчення суспільно-політичного життя українського села 20-х років" - З архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. - 2001. - №2(17) - с. 469)

У дослідженнях істориків йдеться переважно про селянські  збройні повстання 1920-1922 рр. Вважається, що у середині-кінці 1920-х років селянський спротив починає йти на спад. Та насправді, попри жорстоке придушення селянського опору, він не зникає, лише зазнають змін його прояви. Так у 1926 році в Пришибі  учасниками селянського повстанського руху був убитий місцевий мешканець, член ВУЦВК П.В. Григоренко.  Масовий спротив колективізації теж був одною з форм протистояння селян діям влади.

Харлампій Шиндель у відповідь на погрози тривалий час переховувався в очеретах, намагаючись уникнути арешту. Однак, восени 1932 р. вночі таки потрапив у засідку, влаштовану місцевими активістами. «Забрали усе добро – коней, корову, овець, птицю, землю. Нишпорили у дворі й на городі,  спеціальними залізними палицями штрикали скрізь, шукаючи заховане зерно, картоплю, квасолю. Усе знайдене  забирали. Самих господарів з маленькими дітьми виселили з хати.» (СПОГАДИ про подружжя Шиндель  Марію Костянтинівну  та Харлампія Семеновича, записані онукою Петрівною Галиною Іванівною, жителькою с. Роботівка Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської обл. (берез., 2019 р.)

Подальша доля Харлампія невідома. У Національному банку даних жертв політичних репресійрадянської доби в Україні відомості про нього відсутні, на відміну від багатьох інших репресованих селян. Отже, відсутня і його  справа у архівах. Можна лише припустити, що до місця призначення чоловік не потрапив. Можливо розлючені активісти жорстоко побили його дорогою і побої виявились смертельними, або він був убитий при спробі чинити опір чи тікати. Злякавшись відповідальності убивці могли сховати тіло, щоб уникнути відповідальності або розголосу й помсти. Враховуючи, що ані документів, ані свідчень про це не залишилось, встановити, як насправді розвивались події після затримання Харлампія складно.

У критичному становищі опинилась і його сім’я. Марії з дітьми дивом вдалось вижити. «Мужня жінка з трьома дітьми була змушена жити у землянці, потерпаючи від голоду. Марія пережила Голодомор 1932-1933 років не втратила жодного з дітей. Весь цей час вона жила надією, що Харлампій її живий і повернеться до них. Трудилася щосили, як могла, та до колгоспу так і не пішла, принципово не працювала там жодного дня. Рік за роком трудилась сама на землі, обзавелась підсобним господарством. Ходила пішки аж у Келеберду, до рибалок, купувала у них рибу, щоб наступного дня о 3-й годині ночі вирушити пішки до Кременчука і продати там рибу. На ці гроші вона могла накупити борошна, солі, олії, гасу тощо.» (СПОГАДИ про подружжя Шиндель  Марію Костянтинівну  та Харлампія Семеновича, записані онукою Петрівною Галиною Іванівною, жителькою с. Роботівка Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської обл. (берез., 2019 р.)

Забезпечуючи себе і власних дітей, вона ані на мить не забувала про  коханого. Відправляла йому посилки з теплими речами і харчами. «на Соловки» всупереч повідомленням про «смерть адресата». Тамуючи біль розлуки, вишивала символічний рушник, який берегла протягом усього разом з дерев’яною валізою, у якій умістився колись її весільний посаг. (Фото 4)            Із такою ж валізою десь поїхав її Харлампій. Заміж Марія більше не виходила, ніколи не вважала себе вдовою. "Марія у лиху годину виявляла свої кращі риси людяності, доброти, милосердя. Це була мужня і працьовита жінка."(СПОГАДИ про подружжя Шиндель  Марію Костянтинівну  та Харлампія Семеновича, записані онукою Петрівною Галиною Іванівною, жителькою с. Роботівка Пришибської сільської ради Кременчуцького району Полтавської обл. (берез., 2019 р.)

Таким чином, жінка не лише змогла пристосуватись до жахливих умов, виявляючи при цьому дива винахідливості й стійкості до життєвих негараздів, але й на знак протесту проти дій влади рішуче вступила у протистояння з нею, продовжувала  працювати у власному господарстві, самотужки обробляючи землю.  Це не може не вражати. Викликає подив і захоплення її тверда позиція та віра у повернення чоловіка, її материнська відданість дітям.